ПРИЧИННІСТЬ В ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ: У НАПРЯМКУ ДОКАЗОВОГО ПЛЮРАЛІЗМУ

 

Oddli HW, Stänicke E, Halvorsen MS, Lindstad TG. Causality in psychotherapy research: Towards evidential pluralism. Psychother Res. 2022, 31:1-15. https://doi.org/10.1080/10503307.2022.2161433

Оригінальний текст англійською за посиланням  https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/10503307.2022.2161433

 

Стаття перекладена в рамках робочої групи УСП «Наукова Психотерапія» https://www.facebook.com/profile.php?id=100090314706242 

 

Переклад на українську: Д.Ю. Старков https://www.facebook.com/den.starkoff

 

 

АБСТРАКТ

Виявлення причинно-наслідкових зв’язків є серцем всіх наукових досліджень, а крім того засобом для розвитку доказової бази психотерапевтичної практики і керівництвом для відповідної політики. Однак, усвідомлюючи всю складність взаємодій і взаємозв’язків, природничі та гуманітарні науковці обережно говорять про причинність. Юмівські концепції каузальності мотивують дослідників, які застосовують методи, що відхиляються від експериментального дизайну, зазвичай утримуються від каузальних тверджень, залишаючи їх для дизайнів, які відповідають доказовим ідеалам емпіризму (наприклад, РКД – рандомізовані контрольовані дослідження). Відповідно, результатам інших дизайнів приписують нижчу пояснювальну силу та нижчий науковий статус. У цій статті ми обговорюємо актуальність також інших поглядів на причинність, таких як диспозиційність і багатообіцяючі перспективи різних підходів реалізму, які роблять акцент на внутрішніх властивостях і контекстуальних варіаціях, а також інференціалістського/епістемічного підходу, який виступає за причинно-наслідкові пояснення в термінах умовиводів (англ. inferences) і лінгвістичної взаємодії. Це обговорення проілюстровано поточною ситуацією в психотерапевтичних дослідженнях та Політичним Положенням щодо Доказової Практики AПA (англ. APA Policy Statement on Evidence-Based Practice). Розрізнення між встановленням відмінностей (англ. difference-making) і причинною продукцією (англ. causal production) буде запропоновано як можливий засіб оцінки релевантності дизайнів. Ми робимо висновок, що з’ясування причинно-наслідкових зв’язків є безперервним процесом, який вимагає використання різних дизайнів і методів, і підтримуємо позицію доказового плюралізму.

 

Клінічне та методологічне значення цієї статті: Ми ілюструємо, як різні концептуалізації причинності дозволяють включати різноманітні дослідницькі підходи, необхідні для виявлення силових причинно-наслідкових зв’язків у психотерапії. Це водночас сприяє поглибленню нашого розуміння механізмів змін та результатів психотерапії, таких як ефекти конкретних технік, загальних факторів (англ. common factors), клінічних теорій, та зв’язку між ними.

 

Обмеження таких експериментальних дизайнів, як рандомізовані контрольовані дослідження (РКД), все більше висвітлювалися в соціальних науках протягом останніх кількох десятиліть (наприклад, Anjum et al., 2020; Carey & Stiles, 2016; Clarke et al., 2014; Deaton & Cartwright, 2018; Gillies, 2019; Krause & Lutz, 2009; Maxwell, 2004, 2021; Russo & Williamson, 2007; Wampold & Imel, 2015). Тим не менш, виглядає так, що саме ці дизайни непорушно зберігають свій статус ідеальних у виявленні причинно-наслідкових зв’язків, як це відображено, наприклад, у Політичному Положенні щодо Доказової Практики Американської психологічної асоціації (APA) (APA, 2005, 2006), яка стверджує, що «РКД та їх логічні еквіваленти (дослідження ефективності) є стандартом каузальних висновків про наслідки втручання» (APA,  2006, с. 274). Посилаючись на нещодавні дебати, ми обговоримо статус тверджень про причинність у психотерапевтичних дослідженнях, включаючи обмеження дослідницьких дизайнів в рамках Юмівської емпіричної концепції закономірностей щодо причинності. Ми представимо альтернативні концепції причинності, такі як каузальна сила/диспозиційність (англ. causal powers/dispositionalism), критичний реалізм й інференціалізм/епістемічна причинність (англ. inferentialism/epistemic causality), а також методологічну позицію доказового плюралізму як можливої основи для розвитку надійних знань у психотерапевтичних дослідженнях.

 

Юм та Емпіризм – причинність з погляду закономірності, контрфактивності (англ. Counterfactuals) та маніпулятивності (англ. Manipulability).

Каузальність обговорювалася у філософії принаймні з часів Аристотеля, який вважав причину (aitios) рушієм змін у природі. Згідно з традиційним розумінням його поглядів, він вважав причинні принципи як внутрішніми, так і зовнішніми, маючи на увазі, що жодних змін не відбудеться, якщо обидві ці причини будуть відсутні. Тобто всі речі мають певний внутрішній потенціал для змін і ціль (або телос) становлення, що вимагає об’єднання внутрішніх і зовнішніх типів причин, тобто лише одні з причин є зовнішніми (Broadie, 2009). Для Юма та пізніших емпіриків такі рушії та цілеспрямованість не є складовими каузальності. Швидше, Юмівська каузальна модель спирається на спостережувані закономірності у зв’язках між окремими подіями. Згідно з Юмом, ми не можемо мати жодних доказів або знань про потенційні каузальні механізми поза межами спостережуваних закономірностей разом із двома іншими спостережуваними ознаками: темпоральністю (причина має виникнути перед наслідком) і суміжність (причина та наслідок мають зустрічатися в часі та просторі). Так, причину можна визначити як:

«за першим об’єктом слідує другий, та де всі об’єкти, подібні до другого, слідують за об’єктами, подібними до першого. Або, іншими словами, де, якби не було першого об’єкта, другого ніколи не існувало» (Hume acc. to Lewis, 1973, p. 556)

Юм (1739/1978) усвідомив нашу тенденцію формувати ідеї про необхідний зв’язок між такими об’єктами — «каузальне відчуття» (англ. causal sense), — однак стверджував, що це не спостережувана особливість і тому не може бути частиною емпірично обґрунтованої концепції каузальності. Походження наших знань про необхідні зв’язки виникає через спостережувану закономірність або постійний зв’язок певних подій у багатьох повтореннях. Усе, що вчені можуть зробити, це спостерігати повторювану закономірність причин та наслідків та надавати значення. Глибокий скептицизм Юма щодо каузальності породив три теорії/ідеї каузальної ідентифікації: закономірність (англ. regularity) (наприклад, Psillos,  2009), контрфактичних міркувань (англ. counterfactual reasoning) (наприклад, Lewis,  1973) і можливість маніпулювання (англ. manipulability) (наприклад, Woodward,  2003), які зараз представляють три стовпи теорії сучасних експериментальних дизайнів. Закономірність стосується повторення регулярних патернів, водночас, як стверджується, не можуть бути пояснені епіфеномени з хибними зв’язками або асиметрія (наприклад, куріння може спричинити рак, але рак не спонукає палити). У своїй основоположній статті про контрфактичні міркування Lewis ( 1973) намагався обійти обмеження концепції регулярності, звернувшись до іншого аспекту визначення Юма, декларувавши, що:

«Ми думаємо про причину як про те, що створює зміни, і ці зміни мають відрізнятися від того, що сталося б без неї. Якби причина була відсутня, її ефекти – принаймні деякі з них, а зазвичай усі – також були б відсутні» (Lewis, 1973, p. 557)

Контрфактичне міркування так підкреслює односпрямовану залежність наслідку (E) від причини (C). У заснованому на маніпулюванні врахуванні причинності, ця залежність демонструється шляхом втручання в цільову змінну, маючи на увазі, що C ідентифікується як причина тоді і тільки тоді, якщо E змінюється шляхом маніпулювання C (Woodward, 2003, 2009). Усі ці три теорії, кожна в свій спосіб, підживлювали критичну витонченість (англ. sophistications) експериментальних дизайнів (наприклад, Illari & Russo, 2014; Shadish et al., 2002). Безвідносно відмінностей, ці теорії мають певні спільні характеристики, які відображають науковий ландшафт академічних кіл Просвітництва, починаючи з XVII століття, що часто називають позитивізмом, який, здається, перетворився на метафору духу часу (zeitgeist) в цілому. Згідно Hacking (1983), «в основних західноєвропейських мовах «позитивне» мало обертони реальності, користі, певності, точності … » (с. 42), які, як ми можемо сказати, відображають суть сучасності та сучасної науки, а також подальші ідеали наукового методу. Тим часом як, сигналізуючи про оптимізм і рух вперед, що породило безліч методів і емпіричних досліджень, ті самі ідеали несли з собою недовіру до інших аспектів виробництва знань, таких як неперевірені твердження (англ. untestable propositions), неспостережувані сутності (англ. unobservable entities), причини (англ. causes) та глибокі пояснення (англ. deep explanation) (Hacking, 1983). Відповідно, твердження про каузальність були пов’язані з демонстрацією закономірностей, передуванням часу (причина передує наслідку в часі) та контролем над змішаними (англ. confounding) змінними, ідеально вільними від контексту, цінностей або теоретичних припущень про каузальні механізми та цілеспрямованість. Хоча ці характеристики відображають спадщину емпіризму та позитивізму, котрфактичні міркування та маніпулятивність також можна віднести до побудови гіпотез, суб’єктності та раціональності (наприклад, Woodward, 2009), що свідчить про відхід від суворого емпіризму до реалізму (наприклад, Hacking, 1983) та критичного раціоналізму (наприклад, Popper, 1959). Це відображає іноді розмиті відмінності між філософськими основами теорій каузальності і так само дослідницькими методами та задумами, до чого ми повернемося.

Юмізм був і досі є дуже впливовим – якщо не визначальним – у сучасній науці, що відображено в кількох визнаних критеріях оцінки наукової якості, з яких критерії внутрішньої валідності вважаються життєво важливими для забезпечення контролю, необхідного для виявлення причинно-наслідкових зв’язків. У психотерапевтичних дослідженнях, поряд з іншими дисциплінами в рамках соціальних наук, експерименти, такі як РКД, стали золотим стандартом виробництва точних знань, націлених на встановлення каузальності.

 

Доказова криза в психотерапевтичних дослідженнях

У психотерапевтичних дослідженнях ми стали свідками дебатів щодо концепції доказовості, яка спалахнула у 1990-х і на початку 2000-х років (наприклад, Bohart, 2000; Elliott, 1998; Lampropoulos, 2000). Окрім зростаючого невдоволення відсутністю екологічної валідності РКД та розривом між наукою та практикою (див. APA, 2006), вирішальною рушійною силою дискусії була повторювана нездатність продемонструвати порівняльні ефекти різних конкретних моделей, що використовуються для конкретних діагнозів, або ефектів технік, побудованих на певних теоретичних методах. Замість того, щоб показувати специфіку, численні дослідження, мета-аналізи та огляди визначали фактори, які йдуть врозріз конкретним моделям терапії. Такі фактори, як робочий альянс між терапевтом і клієнтом, мотивація, очікування та різноманітні інші аспекти процесів терапії, послідовно пояснювали більше результуючих змін, ніж самі теоретично-специфічні моделі чи техніки (наприклад, Lambert,  2013; Laska et. ін., 2014; Wampold & Imel, 2015; Wampold & Owen, 2021). Загалом, очікування явних, специфічних ефектів методів або технік, ретельно перевірених клінічними експериментами, не виправдалися. Для того, щоб терапія працювала, не байдуже, хто є терапевтом, ані особливі обставини, очікування та бажання клієнта. Як терапевт адаптує техніку до конкретного клієнта значно впливає на терапевтичний процес та його результат, дозволяючи змінювати такі фактори, як мотивація клієнта, залученість і заглиблення у роботу (наприклад, Bohart & Wade,  2013; Stiles,  2009b). Wampold (2001) замінив «медичну модель» на «контекстуальну модель», щоб мати можливість пояснити дещо неінтуїтивні висновки в цій галузі. Основна думка полягає в тому, що контекстуальні фактори, такі як самі терапевти та те, як вони застосовують техніки, а також досвід, реакції та внески клієнтів (наприклад, концептуалізовані та виміряні в термінах робочого альянсу), здається, впливають на терапевтичний ефект більше, ніж самі теорії та методики.

Контекстуальна модель була лише одним (хоча достатньо сильним і впливовим) проявом голосів проти золотого стандарту РКД у психотерапевтичних дослідженнях і сфері психічного здоров’я (див. також Carey & Stiles, 2016; Kazdin, 1998; Krause & Lutz, 2009; Norcross et al., 2013; Stiles, 2009b; Talley et al., 1994). Стверджувалося, що практичні, етичні та методологічні міркування обмежують корисність і статус РКД як постачальників відповідних знань про зміни. Заперечення зазвичай зосереджувалися на розділенні факторів на «залежні» та «незалежні» змінні. Наприклад, відповідно до аргументів на користь контекстуальної моделі Krause and Lutz (2009) зазначали, що одна з центральних посилок РКД, тобто взаємна причинно-наслідкова незалежність незалежних змінних, є формою математичного ідеалу, який не відображає реалій психотерапії. Фактори постійно і неминуче впливають один на одного; ефективність конкретного лікування буде залежати від фактичної роботи конкретного терапевта, на якого, зі свого боку, впливатиме чуйність конкретного клієнта, на якого, так само, впливає контекст відносин цього терапевта тощо (див. також, Stiles, 2009b). Загалом, висновок, який можна зробити на основі занепокоєння, висловленого головними вченими в галузі психотерапії протягом останніх десятиліть, полягає в тому, що, хоча РКД та їх еквіваленти корисні для визначення відносин, де ці умови мають сенс, вони не можуть бути оптимальними для пояснення комплексної і цілісної картини процесів змін у психотерапії.

Дебати щодо статусу РКД та дизайнів експериментів досягли кульмінації після засідання цільової групи 12-го дивізіону APA з «Просування та поширення психологічних процедур». Робоча група визначила 18 «емпірично підтверджених методів лікування» конкретних розладів (Chambless et al., 1996, 1998), що, з одного боку, викликало ентузіазм щодо надійної підтримки загального ефекту психотерапії, а з іншого боку, викликало масову критику через односторонню довіру групи до РКД як до належного джерела доказів (APA, 2006). Результатом роботи нової Цільової групи стало Політичне Положення щодо Доказової Практики AПA (2005), яке відображало помітний поворот на користь різноманітних дослідницьких дизайнів і наголос на клінічній корисності. Вага змістилася з акценту на виключно доказові методи, на доказову практику, що призвело до визначення: «Доказова практика в психології (ДПП) (англ. Evidence-based practice in psychology – EBPP) – це інтеграція найкращих доступних досліджень із клінічним досвідом у контексті характеристик пацієнта, культури та уподобань» (APA, 2005). Крім підкреслення психотерапії як контекстуально-залежної діяльності, звіт і політична заява чітко підкреслили цінність базування доказів на багатьох дослідницьких моделях, що застосовуються для кожної з цих цілей, а не лише РКД. Це включало клінічні спостереження, якісні дослідження, систематичні тематичні дослідження, експериментальні плани окремих випадків, дослідження охорони громадського здоров’я та етнографічні дослідження, дослідження процесів і результатів, дослідження втручання, що проводяиься в природних умовах (дослідження результативності – англ. effectiveness research), РКД та їх логічні еквіваленти (дослідження ефективності – англ. efficacy research) та мета-аналізи (APA, 2006, p. 274; Levant, 2005, pp. 7–8).

Однак, щодо теми, яка нас зараз цікавить, каузальність все ще пов’язувалася виключно з експериментами, тобто, як уже зазначалося: «РКД та їх логічні еквіваленти (дослідження ефективності) є стандартом для отримання причинних висновків про наслідки втручання (контекст наукової верифікації)” (APA, 2006, p. 274). Відповідно, типи доказів були впорядковані відповідно до їхнього «внеску у висновки про ефективність», зі «складними емпіричними методологіями, включаючи квазіексперименти та рандомізовані контрольовані експерименти або їх логічні еквіваленти» на першому місці, після чого було зазначено, що серед складних емпіричних методологій «рандомізовані контрольовані експерименти представляють більш точний спосіб оцінки ефективності лікування, оскільки вони є найефективнішим способом виключити загрози внутрішньої валідності в одному експерименті» (APA, 2006, p. 275). Так, РКД та їх еквіваленти все ще були визначені як найбільш придатні для встановлення причинності, і аргумент ґрунтувався на меті забезпечення внутрішньої валідності, яка дорівнює причинності в рамках експериментальної парадигми (Shadish et al.,  2002). Крім того, було збережено попереднє розрізнення між ефективністю (придатністю для створення каузальних висновків), з одного боку, та клінічною корисністю/узагальнювальністю (англ. clinical utility/generalizability), з іншого:

«Що стосується оцінки досліджень специфічних інтервенцій, поточна політика APA виділяє два загальноприйняті виміри […] Першим виміром є ефективність терапії – систематична та наукова оцінка ефективності терапії. Другим виміром є клінічна задоволеність, застосовуваність, придатність і корисність втручання в місцевих або специфічних умовах, де воно буде запропоновано. Цей вимір також включає визначення можливості узагальнення втручання, ефективність якого встановлено». (APA, 2006, pp. 274–275)

Ця відмінність між двома вимірами ефективності та корисності/узагальнювальності, яка передбачає, що вони діють окремо, заслуговує на увагу, так як є загальною та розумною з експериментальної перспективи. Ця відмінність може бути прочитана як рішуче визнання того, що ігнорування дизайном дослідження потенційної загрози для екологічної валідності може увічнити прикрий розрив між наукою та практикою. Тим не менш, поділ конкретного дизайну та корисності/узагальнювальності на два незалежні виміри підтримує розуміння каузальності як виключно пов’язаної з внутрішньою валідністю відповідно до передумов експериментальних планів. Висновки, отримані за допомогою інших дизайнів, якими б корисними вони не були, вважаються нижчими для пояснення наслідків втручання, оскільки стандартні критерії для формування причинно-наслідкових висновків щодо ефекту втручання, а отже, і можливостей прогнозування та контролю, не дотримані. Оскільки ми повернемося до інших концептуалізацій причинності, що не обмежують причинність внутрішньою валідністю, як це розуміється в рамках експериментальної традиції, відкривають шлях для можливо більш корисних ідентифікацій причинно-наслідкових процесів.

 

Поточні занепокоєння — вдосконалення та розвиток у рамках експериментальної традиції — перехід від Юмівської концепції закономірностей

Аргументи проти золотого стандарту РКД відображені в численних публікаціях, зокрема і нещодавніх (наприклад, Carey et al., 2017; Carey & Stiles, 2016; Laska et al., 2014; Philips & Falkenström, 2021). У своїй мета-аналітичній оцінці останніх мета-аналізів ефективності психотерапії та фармакотерапії психічних розладів у дорослих Leichsenring та ін. (2022) дійшли висновку, що після десятиліть досліджень і тисяч РКД, демонструються обмежені розміри ефекту: «здається, потрібна зміна парадигми в дослідженнях для досягнення подальшого прогресу» (с. 141). Постійно висловлювалися занепокоєння щодо ролі РКД як гаранта наукової довіри в межах дисциплін, де розглянуті явища, за визначенням, включають контекст у всіх його варіантах, від психічних станів до зовнішніх соціальних структур. Твердження про каузальність були предметом дискусій як в експериментальній дослідницькій літературі, так і за її межами, і докладаються зусилля для забезпечення витонченості (англ. sophistication) дизайнів, спрямованих на виявлення причинно-наслідкових зв’язків. Експериментальні дизайни та медіаторні аналізи були ретельно перевірені, а також визначено конкретні методологічні кроки для забезпечення належних каузальних висновків, коли вимоги РКД не можуть бути виконані (такі як рандомізація, незмінні та неманіпулятивні фактори; наприклад, Antonakis et al., 2010; Bullock et al., 2010). Вчені прямо застерігають від уникнення тверджень про причинність (наприклад, вдаючись до тверджень про кореляцію) – в такому уникненні насправді можуть бути замасковані неявні твердження про причинність (Grosz та ін., 2020) що може серйозно перешкоджати вдосконаленню дизайнів і методів (наприклад, Antonakis et al., 2010; Bullock et al., 2010; Hèrnan, 2018; Höfler et al., 2021). Крім того, висловлювалося занепокоєння щодо нерефлексивного використання «каузальних критеріїв» (Höfler,  2005). Щодо психотерапевтичних досліджень більш конкретно, див. також Crits-Christoph and Connolly Gibbons (2021) та Baldwin and Goldberg (2021) огляди останніх складних статистичних методів для забезпечення каузальних висновків у дослідженні процес-результат, і Kazdin (2022) – нещодавній ретельний опис потенціалу РКД, включаючи оцінку того, що випадковий розподіл може, а що не може зробити щодо формування каузальних висновків щодо ефектів терапевтичних втручання.

Так, занепокоєння щодо користі РКД та їхніх еквівалентів було як зсередини, так і зовні емпіричної традиції, відповідно виношуючи рішення як зсередини, так і ззовні. Проте, здається, статус золотого стандарту РКД все ще процвітає, що можна пояснити його сильним зв’язком із внутрішньою валідністю, яка, зі свого боку, дорівнює каузальній ідентифікації в рамках експериментальної парадигми (наприклад, Shadish et al., 2002). Тепер ми звернемося до перспектив реалізму, де ця передумова для причинної ідентифікації піддається сумніву.

 

Причинність поза Юмом

Реалістичний підхід каузальних сил (англ. Realist Causal Power Perspectives)

Скептицизм Юма щодо виявлення глибинних причин заперечується різними підходами реалізму. Науковий реалізм — це філософський напрям, який характеризується передумовою, що «сутності, стани та процеси, описані правильними теоріями, дійсно існують» (Hacking, 1983, p. 21). Що стосується причинності, реалістичний підхід через визнання у сутностей каузальних сил або внутрішніх можливостей/властивостей (англ. capacities/properties), зазвичай контрастує з емпіричною антипричинно-скептичною позицією. Цей відносно недавній підхід у аналітичній філософії, засновуючись на позиції Аристотеля та античній традиції, зберігає внутрішні властивості, тобто каузальні сили чи диспозиції, як життєво важливі причинні драйвери (Bird et al., 2012; Cartwright, 1989; Groff & Greco, 2013; Jacobs, 2017; Marmodoro, 2010; Meincke, 2020). Нібито, ці диспозиційні властивості можуть належати певній речі, індивіду, процесу, спільнотам або соціальним системам, у такий спосіб роблячи охоплення від дуже конкретних до абстрактних сутностей вищого рівня. Визнаючи неспостережуваний рівень реальності, ці теорії переводять увагу з виявлення спостережуваних закономірностей на розуміння базових диспозицій і каузальних можливостей, які породжують такі закономірності. Основне твердження полягає в тому, що ці сили або диспозиції залежать від актуалізуючих факторів, які в межах різних видів сил/диспозиції називаються «взаємна маніфестація партнерів» (англ. mutual manifestation partners), «підтримуючими факторами» (англ. support factors) або «інтерактивними змінними» (англ. interactive variables) (наприклад, Anjum & Mumford, 2018a, 2018b; Deaton & Cartwright, 2018; Mumford & Anjum, 2011). Їх не можна розуміти лише як умови для справжньої причини. Швидше, вони самі є частиною причинно-наслідкового процесу разом з усіма іншими факторами, які пояснюють результат. Так, каузальність існує в унікальній мережі взаємодіючих диспозицій, які працюють як маніфестація партнерів у виникненні результатів. На відміну від моделі закономірностей, тут йдеться не про часовий пріоритет, а про динаміку симетричних взаємних зв’язків між властивостями, які одночасно взаємодіють одна з одною. Отже, каузальність не відноситься ні до чистих спостережуваних випадковостей, ні до якогось окремого основного чинника, а стосується всього процесу взаємодії диспозицій або сил, які разом відповідають за якийсь конкретний ефект. Це означає цілісний погляд на причинність, де сили є характеристикою системи, а не окремого об’єкта (Illari & Russo, 2014). Відповідно, підхід каузальних сил/диспозиційності виступає за процес-орієнтоване, комплексне розуміння механізмів причинності (наприклад, Anjum & Mumford, 2018a, 2018b). Стверджуючи незвідне існування диспозиційних властивостей, ці підходи закликають до прояснення онтології каузальності. Так, вони є онтологічними підходами присвяченими фундаментальному питанню, чим є причинність, а не самому процесу вивчення. Критичний реалізм, до якого ми зараз звернемося, стосується цієї онтології, але водночас включає епістемологічний аспект релятивізму.

 

Критичний реалізм — причинність на рівні генеративних механізмів, що проявляються у відкритих системах.

Критичний реалізм — це філософський підхід, який був розроблений протягом останньої половини двадцятого століття і спрямований на концептуалізацію «незалежної реальності буття […] перед обличчям відносності наших знань» (Bhaskar,  1998, p. x), у такий спосіб примиряючи онтологічний реалізм, епістемологічний релятивізм і суб’єктивну реальність. Для Bhaskar (1998), «суспільство є одночасно умовою і результатом людської діяльності, а людська діяльність одночасно відтворює та трансформує суспільство» (стор. xvi). Заявляючи про розв’язання класичної дихотомії позитивізму та герменевтики, Bhaskar стверджував, що:

«позитивісти помиляються, сподіваючись, що соціальні науки знайдуть постійні зв’язки в людському світі, оскільки вони достатньо дефіцитні у природному середовищі; тоді як герменевтики помиляються, коли з відсутності таких зв’язків роблять висновок, що науки про людину радикально відрізняються від природничих наук» (Bhaskar,  1998, p. xv)

На противагу тому, що він називав «епістемологічною помилкою» (тобто «те, що є» в онтології зводиться до «те, що ми знаємо» в епістемології), Bhaskar стверджував про неперехідний вимір знання, який є механізмами/об’єктами знань, які існують і діють до та незалежно від їх відкриття, за межами мови та досвіду. Ці механізми можуть бути актуалізовані завдяки каузальним силам і можливостям, які властиві речам. Ці «речі» можуть бути подіями, структурами, інтенціями, причинами тощо, які з огляду на свої внутрішні структури володіють силами та можливостями, які складають «онтологічні зв’язки, що пов’язують причину та наслідки разом» (Harré & Madden, as cited by Bhaskar & Lawson, 1998, p. 8). Простіше кажучи, шматок заліза має свою внутрішню структуру, яка визначає її потенціал/можливість впливати на світ, тоді як наміри людини мають інші потенціали. Якщо вони запускаються, то ці сили та можливості, що є внутрішніми тенденціями, вступають у дію як механізми, і ефекти цих механізмів актуалізуються (чи ні) залежно від дії протилежних механізмів. Отже, динаміка внутрішніх структур, сил, здібностей/можливостей і механізмів служить для генерування або фасілітації явищ, які ми переживаємо або не переживаємо, але які, втім, є причинним ефектом (Bhaskar & Lawson,  1998).

Водночас як ці генеративні механізми відображають онтологію критичного реалізму, епістемологічний аспект причинності відображено в концепції «ретродукції» (яку також називають «висновком через найкраще пояснення» або «абдуктивним міркуванням»), що є процесом з допомогою якого ми робимо каузальні висновки або будуємо теорію механізму, наприклад, «якби він [механізм] існував і діяв у визначений спосіб, [він] міг би пояснити явище, виділене для пояснення» (Lawson,  1998, p. 156), що потім перевіряється емпірично. Оскільки цей процес ґрунтується на дослідницьких поглядах, різних теоріях та наукових підходів, які, ймовірно, пояснюють явища по-різному, хоча вони, згідно з онтологією критичного реалізму, відображають ті самі неперехідні об’єкти (наприклад, Richards,  2018). Зазвичай це відбувається в соціальних науках. Ми повернемося до того, як цей епістемологічний аспект теорії причинності прокладає шлях до концептуальної, теоретичної та комунікативної узагальненості, тобто до інших форм узагальнення, ніж ті, що базуються на певних поняттях, випадковій вибірці та передумові універсалізму, якими характеризуються емпірична. традиція.

Крім того, у «відкритих системах», таких як соціальний світ (на відміну від «закритих систем» експериментальних умов), генеративні механізми, як правило, не синхронізовані або знаходяться не в фазі з актуальними ефектами, залишаючи відсутність однозначної відповідності між (запропонованим) причинним законом і конкретним проявом його наслідків (Bhaskar & Lawson, 1998). Незабаром ми побачимо, як ця асинхронність каузальних механізмів і наслідків може пролити світло (або послужити належним пояснювальним каркасом) на зв’язок між процесами та змінами в психотерапії, включаючи відстрочені та несвідомі ефекти,. Підсумовуючи, з погляду критичного реалізму, каузальні механізми діють у складній динаміці незалежно від того, як ми їх ідентифікуємо, часто не синхронізовані з нашими спостереженнями за їхніми ефектами (якщо вони спостерігаються) і, ймовірно, концептуалізовані різними пояснювальними теоріями.

Підсумовуючи основні моменти, спільні для критичного реалізму та диспозиціоналізму: каузальні механізми можуть бути явними та ідентифікованими — або неявними, чи ще не сформульованими, але все ж ключовими причинними рушійними факторами. Причини (сили, диспозиції) — це тенденції, які конститутивно стосуються маніфестації партнерів, що передбачає складну мережу факторів, які взаємодіють один з одним і всі вони утворюють частину причинної картини. Крім того, причинні або генеративні механізми можуть бути несинхронізовані з їхніми явними причинними наслідками. Ці передумови можуть служити для нюансування пояснень ефектів психотерапії.

Наприклад, як клініцисти ми можемо розпізнавати відстрочені ефекти та імпліцитні, несвідомі процеси. Терапія може мати наслідки, які не є повністю відчуті або сформульовані лише через деякий час після того, як терапія закінчилася, а клієнт мандрував світом, потенційно впливаючи на цей світ дещо іншим способом, так само актуалізуючи інші відповіді на себе, і тільки поступово усвідомлюючи різницю. Після таких дій і рефлексії над цими змінами нові інсайти можуть бути інтегровані, і клієнт, нарешті, зможе сформулювати те, що сталося, або, принаймні частину цього. Було б нерозумним приписати частину цього ефекту тому, що сталося під час терапії (наприклад, емоційний клімат, використані інтервенції, чуйне реагування на цього конкретного клієнта тощо), навіть не дивлячись на те, що клієнту може бути важко визначити ці фактори та їх взаємодію, якщо його запитують під час або відразу після терапії. Клієнт може вдатися до формулювань, якими легко пояснити, хоча вони і не охоплюють загальної картини чи досвіду. Або вони просто не можуть знайти належної відповіді, хоча мають чітке (або невизначене) відчуття, що «це було добре для мене», «щось інше», «мій терапевт хороший», «цілком потрібен». Так, чи то як терапевти, чи як супервізори, ми можемо відчути, що клієнти або колишні студенти приходять до нас, виявляючи, що «тепер, нарешті, я повністю розумію, про що ми говорили». Зміни, чи то в терапії, чи в навчанні, часто відбуваються не синхронізовано з фактичним втручанням та після взаємодії з безліччю інших рушійних факторів, таких як час, нові дії, стосунки з іншими, власне мислення тощо. Жоден із них не є «справжнім» причиним драйвером. Усі їхні ефекти залежать від взаємного сприяння мережі інших факторів. Визнання маніфестації партнерів як самої причинності є життєво важливим для диспозиціоналістської/силової концептуалізації (англ. dispositionalist/powers conceptualization) каузальності та спрямовує увагу на весь процес різноманітних конститутивних факторів, а не на встановлення причинності на рівні спостережуваних випадковостей, де один фактор має часовий пріоритет над іншими.

 

Імплікація силового/диспозиційного погляду на причинність

Головна ідея силового/диспозиціоналістського підходу полягає в тому, що ідентифікація унікальних каузальних механізмів, таких як базові структури та процеси, є ключем до забезпечення каузальних знань про явище. З цього погляду, РКД можуть ідентифікувати каузальні процеси, водночас це не означає, що вони схоплюють суть причинності, як це стверджують Kerry et al.  (2012): «РКД можуть дуже добре демонструвати симптоми каузальності, але вони не є конститутивними для каузальності» (стор. 8; для більш повного обґрунтування філософського обґрунтування див., наприклад,  Rocca & Anjum, 2020; Kerry et al., 2012; Lindstad, 2020). З наукової погляду, ми визнаємо досить радикальну позицію, яка відображає зосередженість на онтології каузальності, та має справу з фундаментальними структурами сил і диспозицій. Однак важливо зазначити, що, незважаючи на те, що прихильники цих поглядів є радикальними щодо онтології каузальності, вони не відкидають РКД та експериментальні дизайни як важливу частину репертуару дизайнів, необхідних для виявлення каузальних зв’язків (наприклад, Deaton & Cartwright, 2018; Rocca & Anjum, 2020), точка, до якої ми повернемося щоб підкреслити провідне порівняння між встановленням відмінностей (англ. difference-making) та причинною продукцією (англ. causal production). Проте, вага унікальних мереж сил і їх «маніфестації партнерів» / «підтримуючих факторів» — і наголос на каузальних тенденціях на противагу окремим подіям — сприяє поглибленим дослідженням того, як вони проявляються в окремих випадках, оскільки «тут засвідчується справжня природа каузальності. Взаємодія між причинними агентами; субтрактивні та адитивні сили, що прагнуть до та від ефекту; причинні сили передаються від одного партнера до іншого» (Kerry et al., 2012, p. 10).

У зв’язку з цим висловлювалися занепокоєння щодо того, що обмежувальні вимоги до експериментальних дизайнів, спрямовані на забезпечення внутрішньої валідності, перешкоджають ідентифікації життєво важливих причинних процесів, коли вони розгортаються в природних умовах, обмежуючи корисність результатів. Наприклад, як стверджує Cartwright ( 2014), результати РКД можуть бути поганими для прогнозування результатів у нових умовах, оскільки ви не будете впевнені, що «достатня кількість осіб у цільовій популяції має правильне розташування підтримуючих факторів» (стор., 318). Так Deaton and Cartwright ( 2018) у своїй критиці того, що вони вважали надмірною довірою до РКД у соціальних науках і медицині, висловили занепокоєння тим, що результати мають обмежену прогностичну цінність, доки вони відокремлені від підтримуючих факторів, які відповідають за різні ефекти у різних ситуаціях (див. також Cartwright, 2010; Cartwright & Hardie, 2012; Rothwell, 2005, 2006). Тут ми визнаємо пріоритет унікального, локального перед загальним, універсальним, що має перевагу в емпіризмі. Емпіричний ідеал рандомізації та дискретних сутностей (для контролю за плутаниною та забезпечення репрезентативності) відображає передумову універсалізму та детермінізму, найбільш чітко проілюстровану моделлю «закону покриття» (англ. covering law) Hempel та тезою про «симетрію між поясненням і передбаченням». Щоб пояснити явище, потрібно емпірично продемонструвати, що воно є прикладом загального закону, який, так само, забезпечує передбачення (Groff,  2011; Hempel,  1942). (2), Однак, після аргументації силового/диспозиційного погляду, такі передбачення можуть мати обмежену цінність, оскільки через самі умови експерименту істотні каузальні процеси не забезпечені. Процедури, спрямовані на забезпечення внутрішньої валідності (і, відтак, причинності), можуть перешкоджати корисності результатів, тобто їх зовнішній та екологічній валідності. Напруга між внутрішньою та зовнішньою валідністю добре відома в експериментальних дослідженнях (наприклад, Shadish et al., 2002), і, здається, її важко вирішити в рамках самої експериментальної парадигми. Ми повернемося до того, як теоретизація як засіб узагальнення визнається як у межах, так і поза межами експериментальної традиції.

Так, загальний посил прихильників реалістичних поглядів полягає в тому, що ми не можемо дістатися до суті каузальних пояснень, не вивчаючи явища, як вони з’являються в контекстах, які є конститутивними для самих явищ. Загалом, підходи сил/диспозиціоналізму демонструють абсолютно інший погляд, ніж у емпіристської традиції, на шлях, яким розвиваються знання про каузальні зв’язки: згідно з аристотелівським поглядом, ця перспектива стверджує, що знання про універсальне розвивається через дослідження конкретного, а не навпаки.

 

Інференційний та епістеміологічний підходи до причинності — причинність на рівні людського розуму та лінгвістичної взаємодії

У гуманістичних соціальних науках, при зіткненні з емпіричними вимогами та визначним статусом експериментальних дизайнів в суміжній галузі (приміт. переклад.: мається на увазі суміжний природничий підхід), однією з позицій щодо питання причинності стало дильтеївське розрізнення між поясненнями (Erklärung) і розумінням (Verstehen) як двома абсолютно різними способами пізнання. (для детального обговорення див. von Wright, 1971). Зберігаючи пояснення для експериментальних дизайнів, які надають знання про залежні зв’язки (включаючи каузальні) між певними змінними, розуміння було пов’язане з якісним, контекстуальним знанням, розробленим на основі мовних, інтерпретаційних, герменевтично орієнтованих підходів. Цей аргумент полягає в тому, що розуміння охоплює складні заплутані зв’язки між випадками та досвідом, які можуть не вписуватися в підхід, метою якого є встановлення спостережуваних причинно-наслідкових зв’язків між певними змінними. Відповідно до цього погляду, твердження про каузальність оскаржується (наприклад, Smedslund,  2015; Valsiner & Brinkmann,  2016), оскільки те, як модель регулярності робить акцент на послідовності актів, перешкоджає доступу до складних взаємозв’язків і, так, знехтує самими феноменами (приміт. переклад.: мається на увазі цілісністю явищ) як такими.

Водночас як ця зневажлива позиція щодо каузальних тверджень вже давно прийнята різними інтерпретаційними, постструктуралістськими та постмодерністськими підходами, більш пізній філософський підхід, що охоплює різні теорії причинності, може слугувати подоланню розриву між причинністю та широкою неокантіанською традицією (Geisteswissenschaften) у гуманістичних соціальних науках. У цих нещодавно розвинених теоріях каузальність розміщується на рівень людського розуму в сенсі висновків, міркувань і соціальної, лінгвістичної взаємодії (Illari & Russo,  2014; Reiss,  2015; Williamson,  2013). Одним із прикладів є інференціалізм (приміт. переклад.: від англ. infer – робити висновки) Reiss (2012, 2015), який має справу із семантикою каузальних тверджень. Більш конкретно, він розміщує смисл каузальних тверджень «в їхніх інференційних зв’язках між доказовими вимогами до каузальних тверджень та вимогами пізнавальної чи практичної корисності щодо пояснень, прогнозів і можливих інтервенцій». (Reiss, 2012, стор. 776). Іншим прикладом є епістемічна причинність, де:

«каузальність є швидше властивістю того, як ми уявляємо реальність, ніж властивістю самої реальності, як незалежної діючої сили в її рамках; каузальність не можна звести ні до моделей побудови відмінностей, ні до фізичних механізмів. Наші каузальні переконання допомагають нам у стосунках зі світом, оскільки вони дозволяють передбачувати, пояснювати та контролювати реальність. Ми маємо ці каузальні переконання через цю інференційну корисність щодо утворення висновків, а не тому, що існує якийсь неепістемічний причинний зв’язок, який є об’єктом цих переконань»» (Williamson, 2013, p. 268)

Як інференціалізм, так і епістемічний розгляд причинності відстоюють погляди, що відповідають контекстуалізму (наприклад, Kincaid, 2004; Reiss, 2012, 2015), йдеться про те, що вважається дійсними каузальними твердженнями, буде змінюватися залежно від конкретної спільноти дослідників, які беруть участь у конкретному дослідження в конкретному дискурсі та взаємодії. Немає глобальних стандартів, яким повинні відповідати всі каузальні твердження:

«Стандарти завжди локальні та контекстні. Вони є локальними в тому сенсі, що стосуються насамперед конкретних епізодів наукового міркування, які поширюються на окремі галузі, періоди та іноді регіони, а не на науку в цілому. Вони є контекстними, оскільки вони пов’язані з конкретними цілями запиту, поставленими запитаннями та попередніми знаннями, які можна припустити». (Reiss, 2012, стор. 772)

Цікаво, що ці погляди можна розглядати як подальший розвиток теорії (анти)каузальності Юма, оскільки вони розкривають нашу схильність робити каузальні висновки. Ці теорії сумісні з епістемологічним аспектом критичного реалізму (Bhaskar,  1998) і базуються на широкій традиції неокантіанських підходів (Geisteswissenschaften), таких як герменевтика, феноменологія, вітгенштейнівська філософія мови та постструктуралізм, які традиційно не присвячували себе каузальності.

 

Останні  каузальні теорії: процес, контекст і теоретизування

Хоча репрезентують різні філософські традиції, перспективи влади або диспозиційності, критичний реалізм, а також недавній інференціалізм і епістемічна каузальність поділяють деякі фундаментальні аргументи щодо причинності: Каузальність є процесуальним і контекстуальним явищем, яке потребує розуміння складної мережі взаємопов’язаних факторів або концепцій, які неможливо визначити. розплутати, не змінюючи розглянутого явища. Немає глобального стандарту, за яким причинно-наслідкове твердження може бути виправдане, оскільки якість обґрунтування буде різною залежно від місцевого контексту, незалежно від того, чи є цей контекст системою, організмом, соціальною спільнотою тощо. Простір концептуалізації та теоретизування утворює важливу частину каузальності, до якої ми повернемося далі.

Може виникнути питання, чи потребує визнання складної мережі конститутивних факторів у реальності будь-який інший план дослідження, крім експерименту та його еквівалентів, якщо вони включають необхідний набір передбачуваних взаємодіючих факторів. Очевидно, що всі види даних і знахідок повинні бути виражені або реалізовані в тій чи іншій формі, яка може поставити під загрозу їхню екологічну достовірність. Жоден висновок, яким би коротким чи змістовним він не був, не можна безпосередньо застосувати на практиці. Питання в тому, яка форма найкраще підходить, для яких цілей? Далі ми стверджуватимемо, що жоден метод дизайну чи дослідження сам собою не піклується про каузальність. Усі дизайни — кожен на свій розсуд — накладають обмеження на те, що можна ідентифікувати. Отже, дійсний підхід до заплутаних мереж людських і соціальних явищ полягає в критичній оцінці можливостей причинно-наслідкових пояснень усіх планів.

 

Каузальлні підходи: встановлення відмінностей vs. продукція

Як свідчать різні каузальні теорії, причинність означає різні речі і, отже, може бути встановлена різними способами (див. також, Cartwright, 2004). Тут ми можемо нагадати про різницю між такими підходами каузальності, як побудова відмінностей та підходом продукції, які згідно з «тезою Russo-Williamson» (англ. Russo-Williamson Thesis – RWT) позначають різні типи/об’єкти доказів під час визначення причинності (Illari & Russo,  2014). Водночас як побудова відмінностей пов’язана, наприклад, із підвищенням ймовірності, контрфактичністю та можливістю маніпулювання, причинна продукція зазвичай має справу з процесами, механізмами та інформацією. Перший підхід стосується того, чи існують причинно-наслідкові зв’язки чи ні, включаючи силу причинно-наслідкових зв’язків, а другий підхід – того, причинно-наслідкові зв’язки працюють. Їх можна розглядати як додаткові джерела доказів для побудови надійних, нюансованих знань про каузальні явища. Однак відмінності між методами можуть бути розмитими, що багато в чому передбачає континуум, а не дві окремі групи.

Не вдаючись у подробиці щодо різних можливих дизайнів і методів побудови знань про причинно-наслідкові зв’язки, ми наведемо лише кілька прикладів, щоб отримати уявлення про можливий репертуар методів побудови відмінностей і методів, орієнтованих на продукцію, і про те, як їх можна поєднувати, в межах одного або між різними дослідженнями або дослідницькими програмами. Наприклад, РКД придатні для побудови відмінностей завдяки контрольованим умовам, які дозволяють робити висновки щодо ефектів терапевтичних втручання. Крім того, через складну взаємодію специфічних для теорії та загальних факторів у терапії ми навряд чи можемо бути впевнені щодо конкретних причинних механізмів втручання. Процитуємо Kazdin (2022): «[У] РКД ми можемо мати докази того, що втручання спричинило зміни, але який аспект цього втручання або чому зміни відбулися, може залишатися неоднозначним». (стор. 9) Так, ми могли встановити, що втручання спрацювало (побудова відмінностей), не обов’язково знаючи, як воно спрацювало (причинна продукція). Як зазначають Shadish та ін. ( 2002) у своєму широкому описі експериментальних і квазі-експериментальних дизайнів для каузального висновку: Експериментальні дизайни непридатні для причинних пояснень, в сенсі механізмів, що відображають, як працюють причинно-наслідкові зв’язки. З цим необхідно мати справу за допомогою інших методів. Однак перед тим, як ми перейдемо до методів, орієнтованих на продукцію, ми повинні звернути увагу на варіанти дизайнів побудови відмінностей, які можуть добре працювати для окреслення каузальних висновків, незважаючи на відсутність суворих умов звичайних РКД. Як обговорювалося вище, експериментальний контроль РКД може забезпечувати внутрішню валідність за рахунок зовнішньої та екологічної валідності. Однак прагматичні випробування, які дозволяють гнучкіше використовувати керівництва у відповідності з реакцією пацієнтів, ніж у звичайних РКД, за словами Kazdin (2022), є недостатньо використовуваним варіантом для полегшення переходу результатів від експериментальних умов до природних. Дослідження через спостереження є іншим прикладом, який може бути придатним для створення каузальних висновків, коли експериментальний контроль РКД, такий як випадковий розподіл або можливість маніпулювання, неможливий з прагматичних чи етичних причин (наприклад, Höfler et al., 2021; Kazdin, 2022). Прикладами кількісних планів, які, можливо, знаходяться в тіні між дослідженнями побудови відмінностей і продукції, є варіанти досліджень процесів спостереження, наприклад неекспериментальні дослідження процес-результат (див. Baldwin & Goldberg, 2021). Одним із прикладів є багаторівневі моделі з відставанням, які досліджують, як альянс на одній сесії передбачає результат на наступній і навпаки (наприклад, Falkenström et al., 2013).

Дизайни, придатні для ідентифікації каузальної продукції, мабуть, найбільш типово ілюструються різними моделями окремих випадків (наприклад, Kazdin, 2021) і якісною методологією (наприклад, Maxwell, 2004, 2021). Прикладами дослідницьких проєктів, які відображають підходи продукції, є проєкти Bohart та ін. (2011), що застосовує модель Суду присяжних (англ. Jury Trial Model) для оцінки достовірності описових і каузальних тверджень про процес і результат психотерапії, а також використання Elliott (2002) герменевтичного дизайну ефективності одного випадку (англ. hermeneutic single-case efficacy design – HSCED), яка за допомогою комбінації кількісних і якісних методів ілюструють строгий процес визначення каузальних механізмів і зв’язування процесів терапії з її результатом. Конструкції змішаних методів дозволяють поєднувати індивідуальні сильні сторони різних методів у визначенні причинно-наслідкових зв’язків, що може служити для висвітлення більшої частини складної мережі каузальних факторів, таких як РКД у поєднанні з поглибленим якісним аналізом, зосередженим на виявленні причинно-наслідкових зв’язків. Відповідно до цього, дослідження щодо так званих парадоксальних результатів, тобто випадків, коли існує помітна різниця між суб’єктивними звітами клієнтів щодо результатів і стандартизованими балами результатів, можуть виявити інші можливі каузальні диспозиції, ніж ті, які можна охопити за допомогою попередньо визначених, категоричних вимірювань результатів (Stänicke & McLeod, 2021). Нарешті, складним прикладом визначення послідовності змін у дослідженнях є синтез досліджень за допомогою «екологічного синтезу речень» (англ. ecological sentence synthesis), як показано Sandelowski and Leeman ( 2012). Тут результати різних досліджень організовані в тематичні речення за такою структурою: «за допомогою цього втручання», «відбуваються такі результати» і т.п.

Ці приклади та комбінації не є новими ідеями і аж ніяк не є вичерпними. Суть тут у тому, щоб пам’ятати про конкретну каузальну спрямованість, яка може бути посилена на всіх етапах, або у разі використання одного методу/дизайну, або за поєднання різних методів у змішаному дизайні. У подібному ключі Rocca та Rocca (2020) запропонували огляд переваг і недоліків різних методів дослідження у виявленні внутрішніх диспозицій і маніфестуючих партнерів, демонструючи необхідність комбінування різних методів і дозволяючи їм грати різні ролі на різних етапах. в процесі дослідження. Крім того, з погляду критичного реалізму, а також інференціального/епістемічного підходу до причинності, можна було б наголосити на епістемологічному аспекті як на вирішальній частині ідентифікації причинності, незалежно від того, який дизайн дослідження використовується для конкретного аналізу. Reiss (2012), наприклад, стверджує:

Опис конкретних застосувань методів каузальної інференції, таких як експерименти, рандомізовані дослідження, регресії, застосування моделей структурних рівнянь, мережі Байєса, експертні оцінки, мета-аналіз тощо – вони усі  є можливими членами інференційної бази для конкретного каузального твердження. . (Reiss, 2012, стор. 770,)

Так, твердження про причинність можуть ґрунтуватися на різних джерелах, які вважаються відповідними конкретним питанням дослідження та цілям конкретної спільноти дослідників. Тобто твердження про достовірність будуть варіюватися, і «причинні твердження зазвичай не встановлюються заради них самих, а радше тому, що вони вважаються корисними для досягнення певних цілей» (Reiss,  2012, p. 770).

Визнання потреби в різноманітності може допомогти зрозуміти, здавалося б, суперечливі емпіричні висновки, такі як загальні скудні докази специфічних ефектів конкретних методів і специфічних теорій втручань (наприклад, Barkham & Lambert, 2021; Lambert, 2013; Wampold & Imel, 2015). Як методи, теорії та загальні фактори (такі як принципи змін), клієнт і терапевт, працюють разом? Goldfried (1980, 2009) та Hatcher з Barends (2006) представили просту модель, щоб проілюструвати взаємозв’язок між різними факторами, що впливають на терапевтичні зміни. Відповідно до цієї моделі специфічні методи, загальні фактори та клінічні теорії діють на різних рівнях абстракції та повинні розумітися як концептуально та емпірично переплетені та взаємозалежні. Замість того, щоб просто запитувати, наскільки фактори, такі як специфічні для теорії методики, і загальні фактори, такі як робочий альянс, сприяють змінам, ці фактори сприймаються як концептуально залежні. Немає робочого альянсу без втручання, пов’язаного з теорією (Bordin,  1979). Таке розуміння неможливо уявити собі ні за допомогою експериментальних висновків, ні за допомогою самого експериментального дизайну. Яким би способом ми не підходили до цієї складності емпірично, здається, жоден дизайн сам собою не допоможе зрозуміти повну картину того, що працює в психотерапії. РКД були цінними для встановлення абсолютних ефектів лікування (тобто кращих, ніж у контрольній групі), ефектів загальних факторів, а також загальної відсутності порівняльних ефектів між різними теоретичними традиціями та теоретичними втручаннями, якщо згадати лише кілька прикладів. Так, якщо фактори можна практично ідентифікувати та вони не втрачають своєї «сутності» через операціоналізацію в певних термінах, то можна використовувати різноманітні дизайни побудови відмінностей. Різноманітні неекспериментальні проєкти допомагають вивчати процеси (спостережне процесуальне дослідження (англ. observational process studies), наративний аналіз, якісні опитування сеансів тощо). Знову ж таки, нам знадобляться концептуальні роз’яснення, теоретизування та дослідження для побудови теорії (наприклад, Stiles, 2009a, 2015), щоб зрозуміти цілісну картину, наприклад концептуальні зв’язки між техніками, клінічними теоріями та загальними факторами, що відповідає реалістичному, а також висновковиму/епістемічниму підходам причинності.

 

Передача знань — варіація як шлях до теоретизування та узагальнення

Як ми бачили, причинність у розумінні підходів, що відрізняються від концепції регулярності Юма, включає каузальні висновки та абстрактний простір ментального світу як життєво важливу частину самої причинності. Ми нагадуємо про наголос на «ретродукції» (висновок до найкращого пояснення) у критичному реалізмі, де причинні пояснення «мають стосуватися чогось, що за істинності, пояснювало б спостережувану закономірність, і що, враховуючи базові знання, цілком могло б бути істинним ” (Benton & Craib, 2011, стор. 36). Подібно, теоретизування через часто апріорні абстракції, що виходять за межі даних, часто добре розпізнаються в більшості статистичних моделей і аналізів, оскільки вони базуються на певній передбачуваній структурі, яка спрямовує висування гіпотез, як це видно в моделях, заснованих на постпозитивізмі/критичному раціоналізмі (Kuhn, 1970; Popper, 1959/2014, 1978), а також у критичному реалізмі. У рамках інференціалізму та епістемічної причинності каузальна ідентифікація діє в концептуальному або лінгвістичному просторі. Так, ми визнаємо різні типи причинних пояснень, заснованих на різних онтологіях і епістемологіях, але всі вони визнають абстрактну реальність як частину причинності.

Абстракції неминуче передбачають варіації та двозначність. Чим більшого рівня абстракція, тим більше варіантів явища може бути включено та охоплено концепцією чи теорією. Ці різноманітні прояви, так само, дозволяють ідентифікувати певні спільні риси в окремих варіантах, що слугує для уточнення смислу поняття (наприклад, Blumer, 1954). Тут криється потенціал для узагальнення. Неоднозначність має вирішальне значення для розвитку адекватного, всеосяжного розуміння, яке можна перенести на інші, подібні ситуації, або шляхом детально розроблених концептуалізацій, або більш-менш розвинених теорій. Ця динаміка узагальнення широко визнана в літературі з якісних досліджень і згадується під різними термінами, такими як «аналітичне узагальнення» (Kvale, 1996; Maxwell & Chmiel, 2014; див. також Levitt, 2021) і «пояснювальна сила» або «здатність прогнозу» (Strauss & Corbin, 1998). Також прихильники цієї експериментальної традиції наголошують на каузальних поясненнях як на засобі перенесення розуміння при варіаціях осіб та сетінгів. Посилаючись на Bhaskar, Shadish et al. (2002) описує, як знання повної каузальної системи або загального набору причинно-дієвих компонентів «спрощує відтворення цього причинно-наслідкового зв’язку в широкому розмаїтті форм і налаштувань, включаючи ті, що раніше не досліджувалися […] Ось чому каузальне пояснення часто вважається основною метою науки» (с. 369).

У рамках свого дослідження психотерапії Stiles (2009a, 2015) докладно зупинився на динаміці теоретизування та емпіричних спостережень/аналізів, висвітлюючи різні стратегії комунікації між теорією та емпіричним світом, а також різні цілі дослідження (побудова теорії, збагачення (англ. enriching) та збирання фактів), які всі можуть бути застосовані як до кількісних, так і до якісних досліджень, і з кожним із їхніх наслідків для узагальнення. Спільним для всіх цих форм узагальнення є те, що вони контрастують із згаданим принципом «симетрії пояснення та передбачення», де застосовність висновків встановлюється заздалегідь відповідно до передумови охоплення законів/універсалізму (Hempel, 1942). Різні концепції передачі знань з погляду аналітичного узагальнення (англ. analytic generalization), пояснювальної сили (англ. explanatory power), концептуального розвитку (англ. conceptual development), збагачення досліджень (англ. enriching studies) і побудови теорії (англ. theory building) – все це розміщує оцінку застосовності пізніше в дослідницькому процесі, або у формі розвинених теорій, або детально розроблених концепцій для отримання відповідною аудиторією. Така сама лінія міркувань може бути застосована до каузальних пояснень більш конкретно; варіація шляхом використання різних методів, що пропонують різні погляди в різні моменти процесу дослідження, дозволяє розробити добре обґрунтовані каузальні пояснення, що водночас є невід’ємною частиною теоретизування. Жоден метод не має унікальної можливості встановлення каузальності. Нам потрібні емпіричні знахідки та точні теоретичні аргументи та дискусії з різних поглядів, щоб доповнити картину каузальних відносин конкретного явища. Щоб забезпечити включення різноманітності цих джерел знань, нам потрібно буде вийти за межі перспективи емпіризму, не для того, щоб виключити його, але щоб включити підходи, засновані також на інших філософських перспективах.

 

Доказовий плюралізм — переваги варіації

Виходячи з філософії плюралізму, можна було б стверджувати, що оскільки передумови, на яких ґрунтується оцінка, настільки фундаментально відрізняються в різних системах поглядів, цінностей і дій (які простягаються від релігії до розуму та комунікації і под.), то будь-яка спроба досягти консенсусу щодо істини, або валідної оцінки істини, є утопічною (наприклад, Rescher, 1993). Замість того, щоб прагнути до ідеальних умов гармонії, можна було б зайняти прагматичну позицію та визнати унікальну життєздатність кожної системи та домовленості — не тому, що кожна з них є ідеальною, а тому, що немає альтернативної позиції без надмірних конфліктів і потужної боротьби. Прийнявши той самий підхід до методологічного плюралізму в психотерапевтичних дослідженнях, ми могли б не лише відстоювати унікальний внесок кожного дизайну та методу, але й утриматися від будь-яких спроб приписати особливий статус одному конкретному дизайну. Подібні думки відстоюють Rocca та Anjum (2020), Höfler та ін. (2021), а також Deaton і Cartwright (2018), коли вони стверджують, що узагальнення причинно-наслідкових зв’язків залежить від попередніх знань через призму різних методів і теорій в рамках сукупної програми, які разом допомагають нам зрозуміти не лише «те, що працює», як це встановлено в експериментальних умовах, але «чому все працює» (див. також Cartwright, 2004). Ми визнаємо ту саму лінію міркування Carey та ін. (2017) з їхніми аргументами на користь розширення репертуару дослідницької методології для вдосконалення практики професійної психології, а також Smith та ін. (2021) в їхній плюралістичній перспективі досліджень у психотерапії, хоча вони і не розглядають казуальність як таку. Крім того, подібні ідеї відстоюються в перспективах методологічного плюралізму (Howard, 1983; Roth, 1987; Slife & Gantt, 1999), діалектичного плюралізму (Johnson, 2017; Johnson & Schoonenboom, 2016) і каузальної мозаїки (Illari & Russo, 2014). Інші виступають за підхід «реалістичного синтезу» (Emmel et al., 2018; Pawson, 2006), який є поглядом на доказову політику спрямований на забезпечення життєздатної альтернативи стандартним систематичним оглядам. Так, прикладів безліч, усі визнають переваги варіації. Подібно, встановлення причинно-наслідкових зв’язків слід розглядати як процесуальне зусилля, що включає безліч підходів для забезпечення варіацій, необхідних для розвитку знань про феномен та його причинно-наслідкові зв’язки.

 

Заключні міркування

Відмінності між тим, що може вважатися заснованим на емпіризмі чи варіантах позитивізму та інших філософських підходів, таких як реалізм, критичний раціоналізм і диспозиціоналізм, іноді можуть бути розмитими, коли справа доходить до дослідницьких методів та дизайнів. Наприклад, контрфактичне міркування (яке часто тестується шляхом використання експериментальних дизайнів) можна розуміти як таке, що ґрунтується на емпіризмі, а також на реалізмі та критичному раціоналізмі (за врахування суб’єктності та гіпотетичних/уявних умов). Так, перехід від одого філософського погляду до іншого може бути нескінченним. Отже, можна поставити під сумнів необхідність будь-якого обговорення філософських основ взагалі, оскільки, цілком, не завжди існує однозначний зв’язок між дослідницькими дизайнами та основоположною філософією. Дійсно, природно, що вчені продовжують розробляти належні дизайни, не звіряючись із філософськими передумовами, що призводить до дизайнів і методів, які можуть не мати чіткого філософського обґрунтування або можуть відповідати декільком філософіям залежно від того, на який аспект їхнього методу звертають увагу. Однак, ми б стверджували, що усвідомлення філософських основ є корисним, щоб переконатися, що ми не бездумно та автоматично приймаємо одні методи та дизайни, відкидаючи інші, які можуть бути настільки ж цінними, хоча й спираються на принципово інші передумови. Крім того, підвищення усвідомлення різних філософських концепцій каузальності може надихнути на розробку нових дизайнів і методів, придатних для виявлення причинно-наслідкових зв’язків новими та творчими способами. Важливо зазначити, що підходи сил і диспозицій є онтологічними теоріями каузального зв’язку, які мають справу з фундаментальним питанням про те, що таке причинний зв’язок, а не обов’язково про те, як його вивчати. Як зазначили Illari та Russo (2014), за деякими винятками, раніше менше уваги приділялося імплікації в доказову наукову практику підходів сил/можливостей/диспозицій. Як ми бачили, Cartwright (наприклад, 2014; Deaton & Cartwright, 2018), Maxwell (2004, 2021) і прихильники диспозиційності (наприклад, Kerry та ін., 2012; Rocca & Anjum, 2020) критикували РКД. в кількох публікаціях за останні роки. Однак розробка альтернативних методів і дизайнів може стати справою майбутнього.

Для тих, хто вважає філософські тонкощі менш корисними для розробки відповідних дизайнів і методів, плідним майбутнім шляхом може бути підвищення обізнаності про відмінності дизайнів, спрямованих на встановлення відмінностей (англ. difference-making) і каузальну продукцію (англ. causal production). Експерименти — незалежно від того, базуються на емпіризмі, реалізмі чи критичному раціоналізмі — можна класифікувати як дизайни, спрямовані на встановлення відмінностей, тоді як дизайни, придатні для ідентифікації причинної продукції, тобто причинних процесів і механізмів, зазвичай базуються не на емпіризмі, а на реалізмі та різних підходах в межах континентальної філософії/неокантіанської традиції. Уважне ставлення до того, яку мету мають виконувати різні дослідження, може покращити наше розуміння наслідків і обмежень наших каузальних тверджень, а також уточнити нашу оцінку за допомогою відповідних критеріїв.

 

References

American Psychological Association. (2005). APA Policy Statement on Evidence-Based Practice, retrieved May 2020 from https://www.apa.org/practice/guidelines/evidence-based- statement. [Google Scholar]

American Psychological Association. (2006). Evidence-based practice in psychology. American Psychologist, 61(4), 271–285. https://doi.org/10.1037/0003-066X.61.4.271 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Anjum, R. L., Copeland, S., & Rocca, E. (2020). Medical scientists and philosophers worldwide appeal to EBM to expand the notion of ‘evidence’. BMJ Evidence-Based Medicine, 25(1), 6–8. https://doi.org/10.1136/bmjebm-2018-111092 [Crossref], [PubMed], [Google Scholar]

Anjum, R. L., & Mumford, S. (2018a). Causation in science and the methods of scientific discovery. Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Anjum, R., & Mumford, S. (2018b). Dispositionalism: A dynamic theory of causation. In J. Dupré, & D. Nicholson (Eds.), Everything flows: Towards a processual philosophy of biology (pp. 61–75). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Antonakis, J., Bendahan, S., Jacquart, P., & Lalive, R. (2010). On making causal claims. A review and recommendations. The Leadership Quarterly, 21, 108. https://doi.org/10.1016/j.leaqua.2010.10.010 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Baldwin, S. A., & Goldberg, S. B. (2021). Methodological foundations and innovations in quantitative psychotherapy research. In M. Barkham, W. Lutz, & L. G. Castonguay (Eds.), Bergin and Garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. 50th anniversary edition. (pp. 19–49). Wiley. [Google Scholar]

Barkham, M., & Lambert, M. J. (2021). The efficacy and effectiveness of psychological therapies. In M. Barkham, W. Lutz, & L. G. Castonguay (Eds.), Bergin and Garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. 50th anniversary edition (pp. 135–189). Wiley. [Google Scholar]

Benton, T., & Craib, I. (2011). Philosophy of social science. The foundations of social thought (second edition). Palgrave Macmillan. [Google Scholar]

Bhaskar, R. (1998). General introduction. In M. Archer, R. Bhaskar, R. Collier, T. Lawson, & A. Norrie (Eds.), Critical realism: Essential readings (pp. ix–xxiv). Routledge. [Google Scholar]

Bhaskar, R., & Lawson, T. (1998). Introduction. Basic texts and developments. In M. Archer, R. Bhaskar, R. Collier, T. Lawson, & A. Norrie (Eds.), Critical realism: Essential readings (pp. 3–15). Routledge. [Google Scholar]

Bird, A., Ellis, B., & Sankey, H. (2012). In A. Bird, B. Ellis, & H. Sankey (Eds.), Properties, powers and structure. Routledge. [Google Scholar]

Blumer, H. (1954). What is wrong with social theory. American Sociological Review, 19(1), 3–10. https://doi.org/10.2307/2088165 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Bohart, A. C. (2000). Paradigm clash: Empirically supported treatments versus empirically supported psychotherapy practice. Psychotherapy Research, 10(4), 488–493. https://doi.org/10.1080/713663783 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Bohart, A. C., Tallman, K. L., Byock, G., & Mackrill, T. (2011). The “research jury method”: The application of the jury trial model to evaluating the validity of descriptive and causal statements about psychotherapy process and outcome. Pragmatic Case Studies in Psychotherapy, 101–144. http://pcsp.libraries.rutgers.edu 7, Module 1, Article 8. https://doi.org/10.14713/pcsp.v7i1.1075 [Crossref], [Google Scholar]

Bohart, A. C., & Wade, A. G. (2013). The client in psychotherapy. In M. J. Lambert (Ed.), Bergin and Garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. Sixth edition (pp. 219–257). Wiley. [Google Scholar]

Bordin, E. S. (1979). The generalizability of the psychoanalytic concept of the working alliance. Psychotherapy: Theory, Research and Practice, 16(3), 252–260. https://doi.org/10.1037/h0085885 [Crossref], [Google Scholar]

Broadie, S. (2009). The ancient Greeks. In H. Beebe, C. Hitchcock, & P. Menzies (Eds.), The Oxford handbook of causation (pp. 21–39). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Bullock, J. G., Green, D. P., & Ha, S. E. (2010). Yes, but what’s the mechanism? (Don’t expect an easy answer). Journal of Personality and Social Psychology, 98(4), 550–558. https://doi.org/10.1037/a0018933 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Carey, T. A., Tai, S. J., Mansell, W., Huddy, V., Griffiths, R., & Marken, R. S. (2017). Improving professional psychological practice through an increased repertoire of research methodologies: Illustrated by the development of MOL. Professional Psychology: Research and Practice, 48(3), 175–182. https://doi.org/10.1037/pro0000132 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Carey, T., & Stiles, W. B. (2016). Some problems with randomized controlled trials and some viable alternatives. Clinical Psychology and Psychotherapy, 23(1), 87–95. https://doi.org/10.1002/cpp.1942 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Cartwright, N. (1989). Nature’s capacities and their measurements. Oxford University Press. [Google Scholar]

Cartwright, N. (2004). Causation: One word, many things. Philosophy of Science, 71(5), 805–819. https://doi.org/10.1086/426771 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Cartwright, N. (2010). What are randomised controlled trials good for? Philosophical Studies: An International Journal for Philosophy in the Analytic Tradition, 147(1), 59–70. https://doi.org/10.1007/s11098-009-9450-2 [Crossref], [Google Scholar]

Cartwright, N. (2014). Causal inference. In N. Cartwright, & E. Montuschi (Eds.), Philosophy of social science (pp. 308–326). Oxford. [Google Scholar]

Cartwright, N., & Hardie, J. (2012). Evidence-based policy. A guide to do it better. Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Chambless, D. L., Sanderson, W. C., Shoham, V., Bennett Johnson, S., Pope, K. S., Crits- Christoph, P., Baker, M., Johnson, B., Woody, S. R., Sue, S., Beutler, L., Williams, D. A., & McCurry, S. (1996). An update on empirically validated therapies. The Clinical Psychologist, 49, 5–18. [Google Scholar]

Chambless, D. L., Sanderson, W. C., Shoham, V., Johnson, S. B., Pope, K. S., Crits-Christoph, P., Baker, M., Johnson, B., Woody, S. R., Sue, S., & Beutler, L. (1998). Update on empirically validated therapies II. The Clinical Psychologist, 51, 3–16. [Google Scholar]

Clarke, B., Gillies, D., Illari, P., Russo, F., & Williamson, J. (2014). Mechanisms and the evidence hierarchy. Topoi, 33(2), 339–360. https://doi.org/10.1007/s11245-013-9220-9 [Crossref], [Google Scholar]

Crits-Christoph, P., & Connolly Gibbons, M. B. C. (2021). Psychotherapy process-outcome research: Advances in understanding causal connections. In M. Barkham, W. Lutz, & L. G. Castonguay (Eds.), Bergin and garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. 50th anniversary edition (pp. 263–295). Wiley. [Google Scholar]

Deaton, A., & Cartwright, N. (2018). Understanding and misunderstanding randomized controlled trials. Social Science & Medicine, 210, 2–21. https://doi.org/10.1016/j.socscimed.2017.12.005 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Elliott, R. (1998). Editor's introduction: A guide to the empirically supported treatments controversy. Psychotherapy Research, 8(2), 115–125. https://doi.org/10.1080/10503309812331332257 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Elliott, R. (2002). Hermeneutic single-case efficacy design. Psychotherapy Research, 12(1), 1–21. https://doi.org/10.1080/713869614 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Emmel, N., Greenhalgh, J., Manzano, A., Monaghan, M., & Dalkin, S. (eds.). (2018). Doing realist research. Sage. [Crossref], [Google Scholar]

Falkenström, F., Granström, F., & Holmqvist, R. (2013). Therapeutic alliance predicts symptomatic improvement session by session. Journal of Counseling Psychology, 60(3), 317–328. https://doi.org/10.1037/a0032258 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Gillies, D. (2019). Causality, probability, and medicine. Routledge. [Google Scholar]

Goldfried, M. R. (1980). Toward the delineation of therapeutic change principles. American Psychologist, 35(11), 991–999. https://doi.org/10.1037/0003-066X.35.11.991 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Goldfried, M. R. (2009). Searching for therapy change principles: Are we there yet? Applied & Preventive Psychology, 13(1-4), 32–34. https://doi.org/10.1016/j.appsy.2009.10.013 [Crossref], [Google Scholar]

Groff, R. (2011). Getting past hume in the philosophy of the social science. In P. M. Illari, F. Russo, & J. Williamson (Eds.), Causality in the social sciences (pp. 296–316). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Groff, R., & Greco, J. (eds.). (2013). Powers and capacities in philosophy. The new Aristotelianism. Routledge. [Google Scholar]

Grosz, M. P., Rohrer, J. M., & Thoemmes, F. (2020). The taboo against explicit causal inference in nonexperimental psychology. Perspectives on Psychological Science, 15(5), 1243–1255. https://doi.org/10.1177/1745691620921521 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Hacking, I. (1983/2005). Representing and intervening. Introductory topics in the philosophy of natural science. Cambridge University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Hatcher, R. L., & Barends, A. W. (2006). How a return to theory could help alliance research. Psychotherapy: Theory, Research, Practice, Training, 43(3), 292–299. https://doi.org/10.1037/0033-3204.43.3.292 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Hempel, C. G. (1942). The function of general laws in history. The Journal of Philosophy, 39(2), 35–48. https://doi.org/10.2307/2017635 [Crossref], [Google Scholar]

Hernán, M. A. (2018). The C-Word: Scientific euphemisms do not improve causal inference from observational data. AJPH. Public Health of Consequence, 108, 616–619. [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Howard, G. S. (1983). Toward methodological pluralism. Journal of Counseling Psychology, 30(1), 19–21. https://doi.org/10.1037/0022-0167.30.1.19 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Höfler, M. (2005). The Bradford Hill considerations on causality: A counterfactual perspective. Emerging Themes in Epidemiology, 2(1), 1–9. https://doi.org/10.1186/1742-7622-2-11 [Crossref], [PubMed], [Google Scholar]

Höfler, M., Trautmann, S., & Kanske, P. (2021). Qualitative approximations to causality: Non-randomizable factors in clinical psychology. Clinical Psychology in Europe, 3(2), 1–12. https://doi.org/10.32872/cpe.3873 [Crossref], [Google Scholar]

Hume, D. (1739/1978). A treatise of the human nature, Selby–Bigge edn. Clarendon Press. 1888. [Google Scholar]

Jacobs, J. (2017). Causal powers. (Ed.). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Johnson, R. B. (2017). Dialectical pluralism: A metaparadigm whose time Has come. Journal of Mixed Methods Research, 11(2), 156–173. https://doi.org/10.1177/1558689815607692 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Johnson, R. B., & Schoonenboom, J. (2016). Adding qualitative and mixed methods research to health intervention studies: Interacting With differences. Qualitative Health Research, 26(5), 587–602. https://doi.org/10.1177/1049732315617479 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Kazdin, A. E. (1998). Research design in clinical psychology (3rd ed.). Allyn & Bacon. [Google Scholar]

Kazdin, A. E. (2021). Single-case research designs: Methods for clinical and applied settings. Oxford University Press. [Google Scholar]

Kazdin, A. E. (2022). Drawing causal inferences from randomized controlled trials in psychotherapy research. Psychotherapy Research. https://doi.org/10.1080/10503307.2022.2130112 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Kerry, R., Eriksen, T. E., Lie, S. A. N., Mumford, S. D., & Anjum, R. L. (2012). Causation and evidence-based practice. An ontological review. Journal of Evaluation in Clinical Practice, 18(5), 1006–1012. https://doi.org/10.1111/j.1365-2753.2012.01908.x [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Kincaid, H. (2004). Contextualism, explanation and the social sciences. Philosophical Explorations, 7(3), 201–218. https://doi.org/10.1080/1386979045000258312 [Taylor & Francis Online], [Google Scholar]

Krause, M. S., & Lutz, W. (2009). Process transforms inputs to determine outcomes: Therapists are responsible for managing process. Clinical Psychology: Science and Practice, 16(1), 73–81. https://doi.org/10.1111/j.1468-2850.2009.01146.x [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Kuhn, T. S. (1970). The structure of scientific revolutions. Second edition, enlarged. The University of Chicago Press. [Google Scholar]

Kvale, S. (1996). Interviews. An introduction to qualitative research interviewing. Sage. [Google Scholar]

Lambert, M. J. (2013). The efficacy and effectiveness of psychotherapy. In M. J. Lambert (Ed.), Bergin and garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. Sixth edition (pp. 169–218). Wiley. [Google Scholar]

Lampropoulos, G. K. (2000). A reexamination of the empirically supported treatments critiques. Psychotherapy Research, 10(4), 474–487. https://doi.org/10.1093/ptr/10.4.474 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Laska, K. M., Gurman, A. S., & Wampold, B. E. (2014). Expanding the lens of evidence-based practice in psychotherapy: A common factors perspective. Psychotherapy, 51(4), 467–481. https://doi.org/10.1037/a0034332 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Lawson, T. (1998). Economic science without experimentation. In M. Archer, R. Bhaskar, R. Collier, T. Lawson, & A. Norrie (Eds.), Critical realism: Essential readings (pp. 144–169). Routledge. [Google Scholar]

Leichsenring, F., Steinert, C., Rabung, S., & Ioannidis, J. P. A. (2022). The efficacy of psychotherapies and pharmacotherapies for mental disorders in adults: An umbrella review and meta-analytic evaluation of recent meta-analyses. World Psychiatry, 21(1), 133–145. https://doi.org/10.1002/wps.20941 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Levant, R. F. (2005). Report of the 2005 Presidential Task Force on Evidence-Based Practice, American Psychological Association. Retrieved May 2020 from https://www.apa.org/practice/resources/evidence/evidence-based-report.pdf. [Google Scholar]

Levitt, H. M. (2021). Qualitative generalization, not to the population but to the phenomenon: Reconceptualizing variation in qualitative research. Qualitative Psychology, 8(1), 95–110. https://doi.org/10.1037/qup0000184 [Crossref], [Google Scholar]

Lewis, D. (1973). Causation. The Journal of Philosophy, 70(17), 556–567. https://doi.org/10.2307/2025310 [Crossref], [Google Scholar]

Lindstad, T. G. (2020). The relevance of dispositionalism for psychotherapy and psychotherapy research. In R. L. Anjum, S. Copeland, & E. Rocca (Eds.), Rethinking causality, complexity and evidence for the unique patient (pp. 179–199). Springer Publ. [Crossref], [Google Scholar]

Illari, P., & Russo, F. (2014). Causality: Philosophical theory meets scientific practice. Oxford University Press. [Google Scholar]

Marmodoro, A. (2010). The metaphysics of powers (A. Marmodoro, ed.). Routledge. [Crossref], [Google Scholar]

Maxwell, J. A. (2004). Causal explanation, qualitative research, and scientific inquiry in education. Educational Researcher, 33(2), 3–11. https://doi.org/10.3102/0013189X033002003 [Crossref], [Google Scholar]

Maxwell, J. A. (2021). The importance of qualitative research for investigating causation. Qualitative Psychology, 8(3), 378–388. https://doi.org/10.1037/qup0000219 [Crossref], [Google Scholar]

Maxwell, J. A., & Chmiel, M. (2014). Generalization in and from qualitative analysis. In U. Flick (Ed.), The SAGE handbook of qualitative data analysis (pp. 540–553). SAGE. [Crossref], [Google Scholar]

Meincke, A. S. (2020). Dispositionalism. Perspectives from metaphysics and the philosophy of science. (Ed.) synthese library 417. Springer Publications. [Crossref], [Google Scholar]

Mumford, S., & Anjum, R. L. (2011). Getting causes from powers. Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Norcross, J. C., Beutler, L. E., & Levant, R. F. (eds.). (2013). Evidence-based practices in mental health. Debate and dialogue on the fundamental questions. American Psychological Association. [Google Scholar]

Pawson, R. (2006). Evidence-based policy. A realist perspective. Sage. [Crossref], [Google Scholar]

Philips, B., & Falkenström, F. (2020). What research evidence is valid for psychotherapy research? Front. Psychiatry, 11 January. https://doi.org/10.3389/fpsyt.2020.625380 [Crossref], [Google Scholar]

Popper, K. (1959/2014). The logic of scientific discovery. Martino Fine Books. [Crossref], [Google Scholar]

Popper, K. (1978). Three worlds. The Tanner Lecture on Human Values. Delivered at the University of Michigan April 7, 1978. [Google Scholar]

Psillos, S. (2009). Regularity theories. In H. Beebe, C. Hitchcock, & P. Menzies (Eds.), The Oxford handbook of causation (pp. 131–157). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

Reiss, J. (2012). Causation in the sciences: An inferentialist account. Studies in History and Philosophy of Biological and Biomedical Sciences, 43(4), 769–777. https://doi.org/10.1016/j.shpsc.2012.05.005 [Crossref], [PubMed], [Google Scholar]

Reiss, J. (2015). A pragmatist theory of evidence. Philosophy of Science, 82(3), 341–362. https://doi.org/10.1086/681643 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Rescher, N. (1993). Pluralism. Against the demand for consensus. Oxford. [Google Scholar]

Richards, H. (2018). On the intransitive objects of the social (or human) sciences. Journal of Critical Realism, 17(1), 1–16. https://doi.org/10.1080/14767430.2018.1426805 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Rocca, E., & Anjum, R. L. (2020). Causal evidence and dispositions in medicine and public health. International Journal of Environmental Research and Public Health, 17(6), 1813. https://doi.org/10.3390/ijerph17061813 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Roth, P. A. (1987). Meaning and method in the social sciences: A case for methodological pluralism. Cornell University Press. [Google Scholar]

Rothwell, P. M. (2005). External validity of randomised controlled trials: “to whom do the results of this trial apply?”. Lancet, 365(9453), 82–93. https://doi.org/10.1016/S0140-6736(04)17670-8 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Rothwell, P. M. (2006). Factors that can affect the external validity of randomised controlled trials. PLoS Clinical Trials, 1, e9. https://doi.org/10.1371/journal.pctr.0010009 [Crossref], [Google Scholar]

Russo, F., & Williamson, J. (2007). Interpreting causality in the health sciences. International Studies in the Philosophy of Science, 21(2), 157–170. https://doi.org/10.1080/02698590701498084 [Taylor & Francis Online], [Google Scholar]

Sandelowski, M., & Leeman, J. (2012). Writing usable qualitative health research findings. Qualitative Health Research, 22(10), 1404–1413. https://doi.org/10.1177/1049732312450368 [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Shadish, W. R., Cook, T. D., & Campbell, D. T. (2002). Experimental and quasi-experimental designs for generalized causal inference. Houghton Mifflin. [Crossref], [Google Scholar]

Slife, B. D., & Gantt, E. E. (1999). Methodological pluralism: A framework of psychotherapy research. Journal of Clinical Psychology, 55(12), 1453–1465. https://doi.org/10.1002/(SICI)1097-4679(199912)55:12<1453::AID-JCLP4>3.0.CO;2-C [Crossref], [PubMed], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Smedslund, J. (2015). The value of experiments in psychology. In J. Martin, J. Slugarman, & K. Slaney (Eds.), The wiley handbook of theoretical and philosophical psychology: Methods, approaches, and New directions for social sciences (pp. 359–373). Wiley-Blackwell. [Crossref], [Google Scholar]

Smith, K., McLeod, J., Blunden, N., Cooper, M., Gabriel, L., Kupfer, C., McLeod, J., Murphie, M.-C., Oddli, H. W., Thurston, M., & Winter, L. A. (2021). A pluralistic perspective on research in psychotherapy: Harnessing passion, difference and dialogue to promote justice and relevance. Frontiers in Psychology, 12. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2021.742676 [Crossref], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Stänicke & McLeod (2021). Paradoxical outcomes in psychotherapy: Theoretical perspectives, research agenda and practice implications. European Journal of Psychotherapy & Counselling, 23(2), 115–138. https://doi.org/10.1080/13642537.2021.1923050 [Taylor & Francis Online], [Web of Science ®], [Google Scholar]

Stiles, W. B. (2009a). Logical operations in theory-building case studies. Pragmatic Case Studies in Psychotherapy, 5(3), 9–22. http://jrul.libraries.rutgers.edu/index.php/pcsp/article/view/973/2384. https://doi.org/10.14713/pcsp.v5i3.973 [Crossref], [Google Scholar]

Stiles, W. B. (2009b). Responsiveness as an obstacle for psychotherapy outcome research: It’s worse than you think. Clinical Psychology, 16, 86–91. https://doi.org/10.1111/j.1468-2850.2009.01148.x [Google Scholar]

Stiles, W. B. (2015). Theory building, enriching, and fact gathering: Alternative purposes of psychotherapy research. In O. Gelo, A. Pritz, & B. Rieken (Eds.), Psychotherapy research. Foundations, process, and outcome (pp. 159–179). Springer. [Crossref], [Google Scholar]

Strauss. A., & Corbin, J. (1998). Basics of qualitative research. Techniques and procedures for developing grounded theory (2nd ed.). SAGE. [Google Scholar]

Talley, P. F., Strupp, H. H., & Butler, S. F. (eds.). (1994). Psychotherapy research and practice: Bridging the gap. Basic Books. [Google Scholar]

Valsiner, J., & Brinkmann, S. (2016). Beyond the “variables”: developing metalanguage for psychology. In S. H. Klempe, & R. Smith (Eds.), Centrality of history for theory construction in psychology, annals of theoretical psychology 14 (pp. 75–90). Springer. [Crossref], [Google Scholar]

von Wright, G. H. (1971). Explanation and understanding. Cornell University Press. [Google Scholar]

Wampold, B. E. (2001). The great psychotherapy debate. Models, Methods, and Findings. Lawrence Erlbaum Associates. [Google Scholar]

Wampold, B. E., & Imel, Z. E. (2015). The great psychotherapy debate. The evidence for what makes psychotherapy work. Routledge. [Crossref], [Google Scholar]

Wampold, B. E., & Owen, J. (2021). Therapist effects: History, methods, magnitude, and characteristics of effective therapists. In M. Barkham, W. Lutz, & L. G. Castonguay (Eds.), Bergin and garfield’s handbook of psychotherapy and behavior change. 50th anniversary edition (pp. 297–326). Wiley. [Google Scholar]

Williamson, J. (2013). How can causal explanations explain? Erkenntnis, 78(S2), 257–275. https://doi.org/10.1007/s10670-013-9512-x [Crossref], [Google Scholar]

Woodward, J. (2003). Making things happen: A theory of causal explanation. Oxford University Press. [Google Scholar]

Woodward, J. (2009). Agency and interventionist theories (2009). In H. Beebe, C. Hitchcock, & P. Menzies (Eds.), The Oxford handbook of causation (pp. 234–262). Oxford University Press. [Crossref], [Google Scholar]

 

• Попередня
• Наступна